Як непаніки дають собі раду під час війни.
“Друзі, тримаймось. Все буде Україна. Сидіть вдома, слідкуємо”, — написав у загальному чаті наш COO і кофаундер Євген. За дві хвилини наступить п’ята ранку, але країна вже не спатиме. Від Луганська до Львова повітря пронизуватимуть вибухи російських крилатих ракет.
Прийняти й адаптуватися
Україну охопила нова, воєнна, дійсність. Про стару, мирну, нагадують лишень окремі спогади, галереї мобільних телефонів, мимоволі залишені в холодильниках каструлі з борщем і гречкою.
Нова реальність — словосполучення, яке раніше застосовували у розмовах про ковід (пам’ятаєте, був такий?). З 24-о лютого воно набуло свіжих, більш актуальних відтінків значення.
“Ще вчора ми з дітьми каталися на велосипеді, я займалася йогою і танцювала бачату”, — пригадує Тетяна, наша lead recruiter. Війна заскочила Таню у затишному Франківську і змусила шукати прихистку в Європі. Разом з малечею вона вже двічі змінювала житло, а у власній оселі розмістила біженців з різних куточків України.
Рекрутерка Надя разом із хлопцем забрали кота і виїхали зі села під Києвом, а в переліку їхньої рутини відтепер є зідзвон з родичами, регулярний моніторинг телеграм-каналів і заспокійливе перед сном. Такий собі стартер-пак українця/українки.
Незаплановані подорожі
Ще одним атрибутом війни стали кількаденні виснажливі мандрівки у пошуках безпечного місця.
Марія, яка нещодавно відзначила річницю перебування у нашій команді, провела декілька ночей з родиною у харківському метро. Незабаром вони вирішили вибиратися з понівеченого росіянами міста. У пункті призначення опинилися аж за сім днів, щоденно по дванадцять годин перебуваючи за кермом.
Схожа історія спіткала Олену, яка разом з дочкою провела три доби у дорозі без сну. Попри фізичне й емоційне виснаження, Олена була вражена гостинністю і дружелюбністю незнайомих людей: як українців, так і поляків. “Нас годували, із собою давали їжу, одяг і дитячі іграшки”.
Ледве не єдиним непаніком, якому не довелося змінювати локацію, став наш project execution lead Андрій, що ще у січні перебрався на Балі. “Може здатися, що війна десь далеко. Але ні. Навіть тут відбуваються мітинги на підтримку України. Ми з дівчиною купили жовту і блакитну тканину, у місцевому ательє нам пошили прапор. Росіяни на острові ховаються і говорять пошепки”.
Не стояти осторонь
Роззосереджені по різних куточках світу, ми поступово вмонтовуємо себе у нові реалії. Запускаємо робочі процеси, поповнюємо чати мемами з недолугими загарбниками. Водночас займаємось волонтерською діяльністю.
Уже 28-о лютого провели першу робочу зустріч і одноголосно вирішили ставати до праці. “Нині важливо, щоб кожен воював на своєму фронті”, — наголошує CEO Олексій. Відтак, поки хлопці й дівчата у лавах ЗСУ роблять смерть ворогам, ми шукаємо кандидатів, пишемо тексти і ґенеруємо ідеї.
Don’t Panic та кожен з нас окремо надаємо фінансову підтримку армії. Дехто допомагає літнім людям із ліками, хтось випікає хліб та булочки для
переселенців, віддає речі з власного гардеробу, надсилає гроші на лікування бійцям.
Наша менеджерка з розвитку Настя перебралася до Словаччини, де робить добрі справи у волонтерському пункті: підсоблює з документацією, знаходить українцям помешкання, поширює інформацію.
Готові до різних сценаріїв, непаніки вголос розмірковують про літній корпоратив. Сьогодні ми сильні як ніколи. А завтра, як каже Сергій Жадан, прокинемось ще на один день ближче до нашої перемоги.
Слава Україні!
